 |
На Батиєвій горі її знає кожен місцевий житель, адже Надія Миколаївна за чотири десятиліття роботи у школі №60 навчила і виховала не одне покоління соломянців. В одному з небагатьох затишних мікрорайонів, які ще збереглися у сучасній столиці, люди живуть не за законами мегаполісу, а за давнім звичаєм – вітаючись із сусідами, допомагаючи один одному, шануючи вчителів. Навіть, прогулюючись у справах чи до магазину, вчитель скрізь зустрічає своїх учнів чи їх батьків. |
- Доброго ранку, Надіє Миколаївно! Раді вас бачити!
- Надіє Миколаївно, у вас торби, давайте-но вам піднесу!
- Надіє Миколаївно, дозвольте я вам допоможу…
На це вчителька завжди посміхається і поправляє свого «фірмового» капелюшка.
Цього року Надія Миколаївна завершує педагогічну діяльність у нашій школі, де вона викладала географію та економіку 40 років. А ми вирішили розповісти про життєвий і трудовий шлях улюбленого вчителя, адже кожна особиста сторінка біографії Надії Миколаївни перегукується і з історією Батиєвої гори, і з історією нашої школи…
Корінням з Батиєвої гори
«Педагогікою у моїй родині займалися здавна. Ще прадід викладав у Варшавській сільськогосподарській академії, був землевпорядником. Вони з прабабусею були родом із Волині, а після революції 1905 року разом із маленькою бабусею перебралися до Києва. Доки шукали житло, жили у підсобці Київського університету святого Володимира (тепер – Київський національний університет імені Тараса Шевченка), де викладав на той час рідний брат мого прадіда. Зрештою, придбали недобудовану хатинку на Батиєвій горі у кухарки царя Миколи ІІ (у царських осіб прийнято було тримати у великих містах свій штат прислуги)», – розповідає Надія Миколаївна.
У 1905 році землі Батиєвої гори належали церкві, і тут тільки починали з’являтися перші поселенці, серед яких – і пращури Надії Миколаївни. Після Жовтневої революції територія поруч із вокзалом відійшла до Залізничного району Києва, тут з’явилися ремонтні майстерні для обслуговування залізниці, а 1936 на горі побудували і школу №1 Південно-західної залізниці (від 1960 року – Середня загальноосвітня школа № 60 м. Києва).
«Моя прабабуся була німкенею, її звали Генрієта – Євгенія Іванівна по-радянські. А чоловік її, Мічіслав Ісідорович, був поляком. Вже моя бабуся Віра Мчіславівна вийшла заміж за офіцера білої армії, штабс-капітана. У них народився син, а через два роки саме в цій хаті на Батиєвій горі народилася моя мама Євгенія Петрівна», – каже вчитель.
Понад 100 років родина Надії Миколаївни живе на Батиєвій горі, і на собі зазнала всіх важких наслідків історичних етапів, із якими доводилося стикатися корінним киянам. Так, 1941 Київ був окупований німцями, і жителів міста насильно гнали у табори до Німеччини.
«Мама у війну була в Австрії, у німецькому концтаборі для переміщених осіб. А її брат був на військових заводах. Як нам стало відомо вже пізніше, їх забрали за доносом сусіда. Тоді етапом відправили до Німеччини всю нашу сім’ю – бабусю і прабабусю, маму. А мамі ж тоді ще й 16 років не виповнилося, тобто, вона взагалі була малолітнім в’язнем і не повинна була йти до дорослого табору. Вона знала досконало німецьку, через це її відправили працювали до шпиталю, де вона доглядала за німцями, прала білизну, також у неї брали кров для хворих. Додому повернулася геть хворою і вже сивою – це у 19 років…»
У Радянському Союзі перебувати у полоні вважалося соромно, якщо не ганебно. Мільйони ні в чому не повинних людей були змушені вважати себе винними тільки у тому, що не наклали на себе руки, коли їм не було куди діватися під дулами німецьких автоматів. Тих, хто був у німецькому полоні, не пускали до великих міст, а то й більше – гнали одразу із німецьких – до радянських таборів…
«Вже після війни надійшла довідка із КДБ, що маму ні в чому не звинувачують (хоча спершу їй забороняли навіть селитися у 30-кілометровій зоні). А брата її посадили в ешелон, через Київ він проїхав, але вийти тут йому не дозволили – відразу відправили до радянського табору на Урал. Звідти він повернувся ледь живим, сильно підірвав здоров’я. Говорив, що після радянського табору йому німецький ледь не раєм здавався».
Київська залізниця
Страшні наслідки Другої світової торкнулися усіх жителів Батиєвої гори, як і усіх киян. Саме тому, напевно, нам так важлива пам’ять про минуле. Але після усіх жахіть нарешті настав час жити мирним життям, створювати сім’ї, народжувати дітей. І символічно, що батьки Надії Миколаївни зустрілися саме на Батиєвій горі, яка навесні потопає у квітучих садах.
«Після війни мама влаштувалася на роботу телефоністкою. А у сусідській хаті на той час одним із квартирантів був мій батько, тут вони і познайомились.
Татові коріння ведуть аж до запорозьких козаків. Батько народився на Черкащині, виселеномому селі Гусинці, яке було затоплене при створенні Канівського водосховища, а зараз відоме своєю церквою, що височіє над водою над затопленим селом. У них у роду був писарчук Зінька, і від цього й пішло прізвище Зінченко.
У війну батькові ледь виповнилося 17, його через військкомат відправили працювати на залізницю, де він працював кочегаром паровоза. На той час Київ тільки звільнили, підвозили постійно військових, поранених з лінії фронту. Як розповідав батько, тоді з ними у потязі їздив КДБіст, який слідкував, щоб під час обстрілів бригада паровоза не ховалася, а лишалася на своїх місцях. Якщо ж хтось із бригади дозволяв собі навіть рипнутися, його розстрілювали на місці.
Возив батько і керівників країни. Як розповідали, у Сталіна тоді було шість особистих потягів, але в якому возили самого вождя, ніхто не знав – конспірація така існувала. А от Хрущов був простішим, їздив звичайним потягом, хоча і з охороною. Батько говорив, що то найкращий керівник був, адже завжди приходив до бригад, які його возили, запитував, чи їх нагодували, чи дали час на відпочинок…».
Школа, знайома від пелюшок
Надія Миколаївна Зінченко народилася 24 вересня 1954 року у Залізничному районі столиці, і все дитинство її минуло на Батиєвій горі. Як розповідає, вперше до школи потрапила ще задовго до першого класу – рочки у три.
«Висотні будинки на Волгоградській з’явилися вже пізніше. Раніше тут був кінотеатр і парк, де ми грали у футбол, лапту і цурки-палки, а все решта були городи. Пізніше трикотажна фабрика почала зводити тут будинки, а будували їх німці-колоністи, потім з’явився дитсадок, і мікрорайон став заселятися.
Спогади про школу збереглися із самого раннього дитинства. Тут навчалися сестри, а мама була головою батьківського комітету. Оскільки в садочок я не ходила, то, коли мене не було де подіти малу, мама брала із собою. Доки вона вирішувала свої питання, я сиділа на уроках у старшої сестри.
Тож, коли у шість років мене повели до першого класу, вже все тут добре знала. І досі пам’ятаю і свій 1-Б клас на другому поверсі, і першу вчительку Валентину Григорівну. У повоєнний час у школі було багато вчителів-фронтовиків – тепер вже це історія нашої школи. А діти, напевно, були такі самі як і зараз – і відмінники, і шибеники. Але люди були більш дружні, більш згуртовані. Так, школа сама будувала спортзал і майстерні – працювали і вчителі, і батьки, й діти. У школи були свої теплиці, кролеферма, шикарний садок, з якого у вересні збирали врожай і проносили по класам у великих плетених корзинах яблука, груші, виноград – їж досхочу. А квіти, які вирощували у нашій школі, відправляли на виставки аж до самої Москви».
2 ряд, 2 праворуч
Географія як стан душі
Закінчивши вісім класів школи №60, Надія Миколаївна ще не здогадувалась, що повернеться сюди вчителювати, адже збиралася стати географом.
«Про професію педагога я не мріяла – так склалася доля. У мене в родині сестра і тітка були географами, її чоловік – доктор геологічних наук, прадід був землевпорядником, тож і я пішла спершу цією стежкою. Наша школа на той час була восьмирічкою, тож, закінчила 11 класів у школі № 187 і вступила на географічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.
Студентські роки згадую як одні з найкращих, адже тоді на практику нас куди тільки не возили. Були експедиції і до Канівського заповідника, на гору Карадаг у Криму, їздили на Алтай – який же гарний там край! Місцеві там нас возили на екскурсію у село, де мешкала мати письменника, актора й режисера Василя Шукшина. На той час він був дуже популярний, тож було багато охочих відвідати його малу батьківщину. Пам’ятаю, нас одразу попередили, що грошей мати Шукшина не бере, але потрібно якісь подарунки купити. І от ми з цими подарунками до неї приїхали, а вона ж нам розповідала: «Ой, мій Васька, такий хлопець малий хороший був!..».
А вже пізніше довелося побувати і на Байкалі. Взимку там крига товщиною понад метр. Отак ідеш по замерзлому озеру, і видно, як риба під нею плаває. Там ми ласували таким делікатесом як байкальський омуль. Його виловлюють на морошку, кидають на лід, він моментально замерзає, тоді ріжуть, солять і одразу сирим їдять – дуже смачно! А ще ми їли пельмені з ведмежатини. Там місцеві, коли вполюють ведмедя, одразу збираються усією сімє’ю і ліплять пельмені цілими мішками – тоді ці запаси у них на вікнах висять. Потім їх лише дістають, варять і їдять – смакота ще та!».
Після університету Надія Миколаївна працювала на кафедрі геодезії та картографії лаборантом, потім старшим інженером, проектувала другу нитку Північно-Кримського каналу. Згодом працювала над створенням карт і навіть писала наукову роботу. Але доля повернула її до рідної школи.
«У проектному інституті ми займалися аерофотозйомкою. Але то була більше паперова робота, кабінетна. Аж якось мене викликають до нашої школи, і там директор Валентина Іванівна говорить: «Надійко, ми дуже потребуємо твоєї допомоги, бо від нас іде географ…». Я тоді вся в роздумах повертаюся додому, а батько й каже: «А що, тобі пасуватиме професія вчителя! До того ж у школі буде «жива» робота». Отак я у 25 років і стала працювати педагогом».
Музика, макулатура і трудові табори
Кожен вчитель зберігає у своїй пам’яті згадку про перші кроки на шляху своєї педагогічної діяльності. Надія Миколаївна і через 40 років в деталях розповідає про те, як зустріла її школа.
«Діти часто перевіряють молодих вчителів, так би мовити, на «міцність». От я також прийшла, бачу – дисципліна не ідеальна, галасують. Я беру указку і так легенько по столу стукаю. А діти, як заворожені, усю свою увагу на цій указці концентрують, одразу замовкають. Я спершу не могла зрозуміти, що ж це за фокус такий. А вже згодом дізналася, що переді мною була сувора вчителька, яка так сильно била цією указкою по столу, що постійно її розбивала. І коли в мене цей інструмент протримався вже цілих три місяці, діти мені сказали: «Надіє Миколаївно, це у вас рекорд», – з усмішкою згадує вчитель.
За чотири десятиліття у школі спогадів назбиралося стільки, що вистачить написати мемуари. Але більшість із них – приємні і переважно пов’язані не з робочими буднями, а з насиченим позакласним життям, поїздками за місто на вихідних. Так, особливий дух змагальності охоплював учнів, коли відбувалися конкурси зі збору макулатури. Найбільш кмітливі школярі тоді додумалися домовитися із проектним інститутом, звідки вивезли з архіву понад 100 тон макулатури, і таки виграли змагання!
Саме Надія Миколаївна свого часу стала ініціатором створення у школі музичного ансамблю. Інструменти тоді доводилося «діставати» через знайомих і родичів, а також чергувати біля кабінетів чиновників, щоб були підписані усі папери. Але інструменти таки отримали, і у школі з’явився свій ВІА. Сьогодні багато колишніх випускників нашої школи серйозно займаються музикою і навіть мають свої музичні гурти.
ВІО “Контраст”
Останній дзвоник 8 клас
10 клас 1985 рік
10 клас 4й випуск
70 річчя школи
5й випуск
Олексій Мочанов та Надія Миколаївна
Зустріч випускників
За словами Надії Миколаївни, увесь педагогічний шлях вона пройшла із задоволенням, бо любила дітей і свою професію.
«У кого немає терпіння і любові до професії, навряд, зможе довго працювати вчителем. А ще важливо мати довірливі стосунки із дітьми, але без запанібратства, тримаючи дистанцію. І мені, звісно, дуже приємно, коли мої учні й випускники вітаються, запитують про справи, а багато хто допомагає – чи то сумку піднести, чи то паркан полагодити. Напевно, у таких дрібницях ми, вчителі, і відчуваємо учнівську вдячність…».
Автор: Чугаєвська Дарина Миколаївна.